showcase-feature.png
Головна Статті ЖИТТЯ – ЯК ТАНЕЦЬ, ТАНЕЦЬ – ЯК ЖИТТЯ.
ЖИТТЯ – ЯК ТАНЕЦЬ, ТАНЕЦЬ – ЯК ЖИТТЯ.
There are no translations available.

Якби навiть Василь Верховинець не створив нiчого, окрiм «Теорiї українського народного танцю», то й цього було б досить, щоб поставити його iм’я в один ряд з вiдомими творцями української народної культури першої половини XX ст. Адже ця праця стала першою спробою систематизації й узагальнення творчих досягнень українцiв у галузi народного танцювального мистецтва. У зазначенiй роботi В. Верховинець не тiльки зiбрав надзвичайно цiнний фольклорний матерiал, а й науково опрацював його, зробивши основою при постановцi українських народних танцiв.

 

Наукова праця «Теорiя українського народного танцю» – не лише пiдсумок етнографiчних пошукiв науковця, а й стихiя його життя. Адже так склалося, що весь життєвий шлях Василь Миколайович пов’язав з українським народним мистецтвом, особливо з танцювальним i пiсенним фольклором. Танець i пiсня настільки влилися в його особисте й творче життя, що стали суттєвою ознакою та покликанням цього видатного знавця народної культури, справжнього українця. Варто вiдзначити, що велика зацiкавленiсть етнографiчними матерiалами та практична дiяльнiсть на цьому ґрунтi дали змогу розкрити багатогранний талант митця – українського ком- позитора, фольклориста, хормейстера, хорео- графа, педагога та громадського дiяча.


Прикарпатська земля подарувала Українi багато славних синiв i дочок. Серед них i Василь Верховинець. Народився Василь Миколайович Верховинець (справжнє прiзвище – Костiв) 5 сiчня 1880 року в селi Старий Мiзунь на Івано-Франкiвщинi, в родинi малоземельного селянина.


Пiсля закiнчення сiльської школи дванадцятирiчний Василько їде вчитися до Львова у бурсу при Ставропiгiйському iнститутi, де в той час готувалися слухачi для духовної i учительської семiнарiї. То ж у 1895–1899 рр. здобував освiту в учительськiй семiнарiї у Самборi (тепер – Львiвська обл.). Отримавши диплом вчителя, молодий педагог починає викладати спiви в народних школах мiста Калуша, одночасно поєднуючи свою педагогiчну дiяльнiсть з роботою в «Русько-народному театрi», де працює хормейстером, виступає на сценi з провiдними партiями в музичних постановках.


У 1906 роцi в життi Василя Верховинця вiдбувається важлива подiя – зустрiч з корифеєм українського театру Миколою Садовським, який, помiтивши талант у юнака, запропонував йому роботу у своїй трупi. У Києвi, в театрi Садовського, з небувалою силою розкривається артистичний талант Верховинця, адже йому доводиться вчитися спiлкуватися i виступати на однiй сценi iз М. Заньковецькою, І. Мар’яненком та iншими видатними митцями. Майстернiсть Василя Верховинця як актора була помiчена в ролях Петра (опера «Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрiя (опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Левка (опера «Майська нiч» М. Лисенка) та в iнших рiзних за своїм сценiчним характером ролях. Та, не зважаючи на розкритi акторськi здiбностi, В. Верховинець переконується, що його стихiєю i улюбленою роботою на той час є хормейстерська справа, якiй вiддається повнiстю, поєднуючи з роботою диригента в театрi аж до 1918 року. Одночасно Верховинець успiшно закiнчив теоретичний клас школи М. Лисенка пiд керiвництвом професора Г. Любомирського.


Робота в театрi М. Садовського дала змогу також виявити великий iнтерес Василя i до етнографiчних та фольклористичних пошукiв. Пiд час численних гастролей по Українi молодий хормейстер глибоко вивчає побут i творчiсть українського народу. Його захоплення дає можливiсть зiбрати багатий етнографiчний матерiал, який стає базою всiєї теоретичної i практичної дiяльностi митця.


Так в результатi етнографiчних дослiджень у березнi 1912 року виходить у свiт наукова праця В. Верховинця «Українське весiлля» з повним записом весiлля у селi Шпичинцi Сквирського повiту, що на Київщинi, яка й дотепер не втратила своєї наукової актуальностi. Євдокiя Доля-Верховинець, яка стала вiрним другом i закоханою дружиною Василя Миколайовича, пригадує, що на цьому весiллi зафiксовано початки весiльних пiсень, якi згодом були записанi повнiстю1. «Українське весiлля» було опублiковане через два роки в науковому виданнi «Український етнографiчний збiрник» (К. 1914, т. 1), де В. Верховинцем було подано характеристику зiбраних матерiалiв, зроблено їхній порiвняльний аналiз iз записами М. Лисенка та І. Демченко. На час виходу у свiт працi «Українське весiлля» таких фольклорних записiв було вже чимало, але бiльшiсть iз них не покладено на ноти. До того ж записи В. Верховинця зробленi професiонально, що ще бiльше пiдвищувало цiннiсть фольклорного матерiалу.


Етнографiчнi пошуки Василя Миколайовича в галузi народної хореографiї увiнчалися фундаментальним дослiдженням «Теорiя українського народного танцю». В передмовi автор зазначив: «Я хочу дати першу спробу. Дальший же розвиток розпочатої роботи залежатиме вiд тих, хто постiйно живе з народом… Збирати танцювальний матерiал – це наш спiльний обов’язок, бо тiльки спiльними зусиллями зможемо показати, яка красива, рiзноманiтна й багата змiстом ця галузь народної етнографiї»2.


Дослiдження народно-пiсенної творчостi В. Верховинець поєднує з студiюванням народного танцю. І недивно, адже про тiсний зв’язок танцю й пiснi митець говорив неодноразово, називаючи пiсню сестрою, а танець – братом. Студiювання народної хореографiї та друкування роботи у 1919 р. стало не тiльки пiдґрунтям професiйного розвитку хореографiчного мистецтва в Українi, а й своєрiдною фiлософiєю українського танцю, де через пластику, музику i спiв постав безмежний свiт української душi.


У своїй працi В. Верховинець першим з українських фольклористiв дає назву майже всiм танцювальним рухам вiдповiдно до їхнього характеру i внутрiшнього змiсту. Автор, розглядаючи танець у тiсному зв’язку з пiснею, подiляє його на двi основнi групи: «пiд пiсню i пiд музику», а також виокремлює ще одну групу танцiв, якi починаються пiд пiсню, а далi супроводжуються iмпровiзацiєю музиканта3. У роботi придiляється велика увага iдеальному поєднанню музиканта з одного боку i танцюриста – з другого. Хочеться зазначити, що поява такого дослiдження викликана умовами, якi на той час склалися в розвитку народної культури. Це – необхiднiсть вiдмежування народного мистецтва вiд псевдонародного, розкриття українського танцю у всiй його красi i створення мiцної теоретичної бази для подальшого розвитку нацiональної хореографiї.


Василю Миколайовичу вдалося не тiльки подати теорiю українського народного танцю, а й закликати передовi мистецькi сили збирати та вивчати етнографiчний матерiал. Вiн дає свої поради з цього питання. Гостро критикуючи вульгаризаторiв українського танцю, автор, у своїх дослiдженнях, розповiдає про красу i силу справжнього мистецтва, глибоко проникає у психологiю народних танцiв. Доводить, що справжнiй народний танець – не бездушна, показна еквiлiбристика «трюкачiв в українськiй одежi», а своєрiдний прояв мовою хореографiї та пластики емоцiональних почуттiв народу. «Коли ми вивчимо самi й заохотимо iнших вивчати справжнiй народний танець, то тим самим збережеться його правдива краса й вiдновиться його слава, яку заплямували пародисти українського танцю», – говорить сам В. Верховинець4.


Далі митець висловлює думку про необхiднiсть створення класичного нацiонального балету на базi народного танцювального матерiалу, синтезуючи народний танець з технiкою класичної європейської хореографiї. Хочеться нагадати, що Василь Верховинець є постановником першого українського балету «Пан Каньовский» М. Верикiвського, танцювальних сцен у «Наталцi Полтавцi» М. Лисенка.


Варто зазначити, що у 1935 роцi на першому мiжнародному фестивалi народного танцю, який відбувався у Лондонi, першу премiю одержав так званий «триколiнний гопак» Верховинця, завоювавши визнання свiтової громадськостi. Саме своєю творчою знахiдкою, своїм баченням та професiйним пiдходом Василь Миколайович Верховинець вивiв український народний танець на мiжнародну арену.


Дослiдження В. Верховинця, зокрема його «Теорiя українського народного танцю», вплинули на вiтчизняне хореографiчне мистецтво. Цю роботу високо оцiнили видатнi балетмейстери України Павло Вiрський, Лiдiя Чернишова, Вахтанг Вронський, Галина Березова, Наталя Скорульська, Олександр Соболь та iншi, створюючи на її основi яскравi хореографiчнi композицiї. Щиро вiтав роботу i поет Максим Рильський, назвавши В. Верховинця «чародiєм танцю».


У 1923 роцi публiкується ще одна вагома наукова праця Василя Верховинця – збiрка дитячих iгор з пiснями «Весняночка», у якiй, продовжуючи традицiї М. Лисенка, І. Стеценка, С. Русової, автор вибудовує власну концепцiю нацiонально-естетичного виховання дiтей та молодi, розробляє приципи етнопедагогiки. Велику увагу Василь Верховинець у «Весняночцi» придiляв аналiзу хореографiчного матерiалу.


Вихiд збiрки «Весняночка» як i працi «Теорiя Українського народного танцю» припадає на перiод активної педагогiчної та громадської дiяльностi митця. Крiм цього В. Верховинець працював викладачем хорового спiву на диригентських курсах при школi iм. М. Лисенка, керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського iнституту народної освiти, викладав у Київському музично-драматичному iнститутi, керував хоровою студiєю iм. І. Стеценка при Музичному товариствi iм. Леонтовича (Київ), хором Харкiвського музично-драматичного iнституту.


Слiд вiдзначити вагомiсть i композиторської дiяльностi В. Верховинця. Його праці належать пiснi («Бiльше надiї брати», «Грими, могутня пiсня»), хори («Ми дзвiночки», «На стрiмчастих скелях», «Облетiли пелюстки»), солоспiви, романси («Стежечка», «Гаї шумлять», «Ой чого ти, тополенько», «Марiя»), симфонiчнi композицiї, а також обробки українських народних пiсень («Та червоная калинонька», «При долинi») та iн.5


Ще однiєю вершиною творчого життя професора Верховинця, завершенням усiх його теоретичних i практичних пошукiв, iдей i задумiв було заснування ним жiночого хорового театралiзованого ансамбля «Жiнхоранс» у м. Полтавi. Створений у 1930 роцi за участю дружини Євдокiї ансамбль подавав пiсню в театралiзованому виглядi, супроводжуючи її ритмiчними ру- хами, якi вiдтворювали певний образ, пiдказаний змiстом самого твору. У такий спосiб пiсня немов народжувалася вдруге.


Зi своїм ансамблем Василь Миколайович об’їздив усю країну, показуючи людям красу народної пiснi i танцю. «Жiнхоранс» брав участь у Декадi української лiтератури i мистецтва у Москвi 1936 року, виступав у складi трупи Київського театру опери та балету iм. Т. Г. Шевченка, виконуючи поставленi Василем Верховинцем обрядовi танцi i хороводи в оперi М. Лисенка «Наталка Полтавка».


За вiсiм рокiв iснування ансамблю В. Верховинець поставив десятки вокально-хореографiчних композицiй: весiль i вечорниць, молодiжних гулянь i святкових дiйств, в яких у всiй своїй красi поставали народнi пiсня й танок. Цей новий жанр був пiдхоплений багатьма художнiми колективами України, iснує i розвивається й досi.


Через творчу i невтомну працю в багатьох мистецьких колективах, поступово розкривався та мiцнiв талант музиканта, фольклориста та педагога, подарований українською землею. Але Василю Верховинцю, на превеликий жаль, довелося жити у часи гонiння та репресiй. Його спiткала трагiчна доля, як i багатьох талановитих людей свого часу. У груднi 1937 року митець був безпiдставно заарештований i кинутий у в’язницю. Подальша доля справжнього українця не вiдома. Реабiлiтований Василь Верховинець посмертно 25 квiтня 1958 року.


У вiчнiсть пiшов Василь Верховинець, замовкла його пiсня, зупинився його танець. Та справжнiй талант неможливо вбити. Виринули з небуття по краплинi спогади друзiв, дружини, сина Ярослава, ожила пiсня митця, а творча спадщина В. Верховинця широко використовується й зараз, здобувши свiтове визнання. Вiльно звучать колись забороненi хоровi твори та солоспiви, вивчаються дитячi iгри з пiснями i танцями, вiдкрито студiюється «Теорiя українського танцю» – справжня перлина хореографiчного мистецтва. Сьогоднi ми маємо змогу насолоджуватись неоцiненним творчим скарбом свого спiввiтчизника – скарбом, в який Василь Верховинець вклав красу народної пiснi, вишуканiсть руху, витончений свiт своєї української душi, свого життя, схожого на справжнiй танець.

Людмила Сорочук


1Див: Дзюба Г. А Фольклористична дiяльнiсть В. М. Верховинця // Народна творчiсть та етнографiя. – 1985. – № 1. – С. 65. 2Верховинець В. М. Теорiя українського народного танцю. – К., 1919. – Передмова. 3Золочевський В. Н. Українська народна музика у творчостi В. М. Верховинця // Народна творчiсть та етнографiя. – К., 1960, Липень – вересень. – С. 90. 4Верховинець В. М. Зазн. праця. – С. 5. 5Мистецтвознавство України. Енциклопедiя / Вiдп. ред. Кудрицький А. В. – К., 1995. – Т. 1 (А–В). – С. 310.

----------------------------------------------------


Джерело:

http://uaznavstvo.univ.kiev.ua