showcase-feature.png
Головна Статті КОЗАЦЬКИЙ ТАНЕЦЬ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ТАНЦІВ
КОЗАЦЬКИЙ ТАНЕЦЬ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ТАНЦІВ
There are no translations available.

Вадим Купленик

Запропонований посібник нарисів і матеріалів до історії українських народних танців має певну тематичну спрямованість. В її основі лежить проблема походження й розвитку запорозького танцю козак. Цей надзвичайно популярний в минулому танець, в радянські часи зазнав остракізму і за короткий час став майже зовсім забутим. Не згадували про нього й мистецтвознавці, він зник зі сторінок енциклопедичних видань, не виконувався ні професійними, ні самодіяльними колективами на сценічних майданчиках.

Мистецтвознавці, не згадуючи основного історичного танцю козак, перенесли свою увагу на танці козачок і гопак.

Перший — Тетяна Ткаченко, автор відомої праці “Народный танец” (М., 1967), вважає танцем “спритного юнака-підлітка”, a гопак, на думку Андрій Гуменюка, завжди відзначається героїчним забарвленням. Підкреслюючи його імпровізаційний характер, зауважує, що у сценічних обробках гопак має сталу композиційну структуру. Така нечіткість формулювань стала приводом до пошуку нових свідчень про історичні танці українського народу. Бо не міг зрозуміти, як у суворих умовах Запорозької Січі могли створюватись танці для підлітків і не усвідомлював, не відчував героїки у веселому парубоцькому танці гопаку. Нові відомості знайшлись у працях українських і польських етнографів, енциклопедичних виданнях і художніх творах українських письменників ХІХ ст.

 

Усі дані свідчать про те, що у середовищі запорожців-січовиків створено танець, названий іменем їх творців — козаком. Його виконували дві особи, які вели між собою безкомпромісний двобій-змагання, в якому були присутні й веселість, і жарт, і шаленство. Танець. козак — це боротьба характерів, відкритий вияв емоцій, змагання у силі, вправності й творчій фантазії.

Козаки прибували на Січ з різних регіонів України й зарубіжжя (волохи, молдавани, серби, росіяни, білоруси). Кожний з них приносив і частку своєї хореографічної культури — свої танці. З них з часом створювався протягом життя новий багатий на рухи танець. У ньому “розчинялися” прості односкладові танці, які мали назви від основного руху: голубець, тропак, гайдук, гопак, півторак.

Танці є історичною категорією. Вони виникають в певний час у певних умовах і певному середовищі, поширюються, а з плином часу зникають, але не безслідно. Зникаючи, вони дають життя іншим танцям, збагачуючи їх.

У часі створення козацтва як соціальної верстви у ХV-ХVІ ст. на ґрунті більш ранніх музичних форм в Україні відбувається процес становлення української танцювальної музики. Значного поширення набуває інструментальна музика до козацьких танців — козаків, гайдуків, козачків. У цих мелодіях, як свідчать сучасні музикознавці, “ясно чути інтонації українських гопаків”.

Одним із давніх танців в Україні був гопак. Словники пояснюють це слово як плигати, скакати, бити, ушкварити. У народних піснях і приспівках ХVII ст., а в бурлескних і сатиричних віршах ХVIII ст. рух гопака описується як складова частина танцю козак, як то голубці, гайдуки, вихиляси.

Усі вони перейшли до категорії рухів у танці козак.

Новий танець окремої новоутвореної суспільної верстви більше відповідав вимогам часу, був більш сучасним, складнішим, привабливішим, модним. Його, змагаючись, виконували дві особи. Один козак, танцюючи, міг змагатися з музикантом і перед громадою товаришів демонструвати свої виняткові виконавські можливості.

Перших змін зазнає козацький танець, коли партнеркою чоловікові стає жінка. Вона, як свідчать етнографи, надала цьому дикому танцю шляхетності, грації та елегантності. Запорожців наслідували городові козаки й сільське парубоцтво. Усі хотіли танцювати так як запорожці, але їм не вистачало ні вправності, ні сили, ні характеру.

Козацькі танці виконувались не лише для особистого задоволення й розваги. Вони мали значний елемент професіоналізму та вишколення. Опріч емоційної наснаги танці запорожців мали розвинену танцювальну лексику з рухів, які увійшли до козака від ранніх танців-рухів, але ж і особливість танцю козак, його імпровізаційний характер сприяли придумуванню нових зовсім незнаних рухів і комбінацій з них — колінець і фігур.

Козаки у своєму середовищі створили низку танцювальних звичаїв, які поширювались серед громад сільської й міської молоді-парубоцтва. Повернувшись з походу, козак, маючи на руках певну суму грошей або якісь інші речі, не шкодував їх і щедро платив музикантам, які днями валкою ходили за ним і грали до танців. Змагальний характер запорозьких танців сприяв також і такому звичаю, як танці “на закладу” — хто кого перетанцює. Звичайно, хто програє, той і платить. Такі танці побутували по селах і містечках серед парубків. Яскраві описи таких танців залишив нам український актор і драматург Марко Кропивницький.

Сільська й міська молодь танцювала у ті часи побутові танці парами по колу. Хлопець з дівчиною або дівчина з дівчиною.

Запорозькі або козацькі танці наприкінці ХII — ХVIII ст. набули значного поширення, але не були в парубоцькому середовищі оригінальними козацькими. Уже тоді були своєрідні варіанти побутового козака. Рухи козацького танцю пристосовувались до танців у парі й виглядали на кшталт існуючих розважальних танців. Особливою популярністю користувалась друга частина козака швидка, моторна музика. її називали козачком (здрібніла форма від слова козак). Із захопленням танцювали під цю музику дівчата, взявшись за плечі або поклавши руки на талію одна одній. Танцюючи, вони крутилися або перекручувалися, злегка тримаючись за руки, якщо з дівчатами танцювали хлопці, то вони не тримались з дівчатами за руки, а виконували окремі рухи, притаманні танцю козак, били тропака, сідали гайдука, витинали голубці.

У цих запорозьких танцях не було ні героїчного забарвлення, ні досконало вироблених танцювальних комбінацій-колінець і, звичайно, не було найголовнішого — козацького характеру.

Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. Катерина ІІ своїм указом скасувала не лише Січ, а й саму назву “запорозьких козаків”.

Цей указ ніколи не був відмінений. Козацтво розпорошилось по селах і містечках, частина втекла за Дунай, а багато почало займатись промислом і чумацтвом. Серед чумацтва, життя якого певною мірою нагадувало козацьке, найдовше зберігся оригінальний танець козак, аж до часів, коли його на початку ХІХ ст. зафіксували етнографи. Найчастіше вони на базарах і ярмарках, танцюючи, “доводили” один одному свій хист і козацьку вдачу.

У другій половині ХІХ ст. був започаткований професійний український драматичний театр. У ньому відразу ж танцювальне мистецтво посіло почесне місце і набуло визнання глядачів. З часом воно усе ширше входить у музичні-драматичні вистави, набирає сталих театралізованих стильових особливостей. Українські танці стають справжньою окрасою драматичних вистав, чаруючи глядача силою темпераменту, веселістю, багатством лексики й всіма якостями, які виробились ще в козацькому танці. Гостинні поїздки українських драматичних труп по великій Російській імперії рознесли славу цих танців, які називались гопаками. Слова “козак”, “Запорозька Січ” царська цензура не пропускала. Так зник з репертуару в театрах цей популярний колись танець. Про привабливість українських танців знали і в Москві, і в Петербурзі, і в Варшаві. Широко полинула слава українських танців по всій Європі, коли драматична трупа добродія Деркача в 1894 р. показувала свої вистави у Парижі. Особливої популярності набула картина “Вечорниці” з драми Тараса Шевченка “Назар Стодоля”. Спершу парижани були захоплені співами про козаків і музикою П. Ніщинського. їх полонила вокальна композиція “Закувала та сива зозуля”, а під завісу йшли танці. Солісти, групи хлопців і дівчат, різноманітні стрибки, присядки, плазунці, щупаки, млинки. На тлі сильних і широких рухів граціозно виконували вихиляси й дрібненькі вибиванці дівчата, а обкручуючись, за ними веселкою летіли різнобарвні стрічки. Це диво називалось гопаком. Відтоді у серці Франції ще довго панувала мода на козацький танець, хоча він і називався гопаком. Не кожна театральна трупа могла мати добрий склад виконавців-танцюристів та й не завжди танці органічно входили у дію і рухали її. Багато антрепренерів спекулювали на любові глядачів до танцювального мистецтва і ця надмірність й несмак часто призводили до негативних вражень у глядачів і спотворення народного танцю.

Ось що писав у 1910 р. Кирило Стеценко про танці у виставі трупи д. Колісниченка: — “... хіба підскакування під стелю» якісь клоунські фокуси з шапкою, сідання на землю зо всього розмаху — хіба це можна назвати українськими танцями? Хіба всі ці рухи без пластичності, без якої-небудь художньої норми і краси достойні української штуки, сцени?” Такими були шляхи українського танцю гопак на кону професійного драматичного театру. Зникав з пам’яті танець. козак, а утверджувався театралізований танець гопак

На жаль, окремих наукових праць, в яких би висвітлювалось це питання, ще не існує.

Різницею, що існує поміж танцями. козаком і гопаком, козачком і козаком цікавився В. Верховинець. У своїй праці “Теорія українського народного танцю” він докладно опрацював анкету для аматорів-етнографів, збирачів танцювального фольклору. Крім зазначених питань він ставить ще одне: як поводились у танцях козаки зі зброєю (шаблями, пістолями, рушницями, списами)? Як поводитись зі списами, нам блискуче показав Павло Вірський у танцях запорозьких козаків, а як з шаблями, пістолями, рушницями?

Свої запитання В. Верховинець ставив у 1920 p., нині кінець XX ст. і питання лишається відкритим.

1913 р. був надрукований клавір опери Миколи Лисенка “Тарас Бульба”. У другій дії (на хуторі Тараса) велика танцювальна сцена, серед танців — козак. У перевиданому клавірі 1964 р. назва козак зникає, а музика до танців позначена як козачок І і ІІ.


У 1970 р. був опублікований збірник танцювальних пісень. У ньому великий розділ пісень до козачків і гопаків, проте немає історичної пісні до танцю козак, яка була ще на початку ХІХ ст. записана й надрукована в одному з перших збірників пісень. Аналізу цієї пісні про козацьку вдачу присвятили наукові праці Миколи Костомаров та Іван Франко.

Наведені факти свідчать, що тенденція замовчування або підміна назви історичного танцю козак у науковій та мистецькій літературі не були випадковими, а скеровувались певними владними органами.

Усе, що нагадувало про героїчну боротьбу за національне визволення та волелюбний характер запорозького козацтва, підлягало забороні. Так було за Петра І, Катерини ІІ та інших царів.

Наведемо факт з недавнього минулого. 24 грудня —1918 р. на сторінках “Известий” була надрукована постанова про те, що через ліквідацію Брестського договору Україна не визнається самостійною державою. Для підривної роботи серед українського населення агітації та провокацій спеціально готувались відповідні кадри. Перед ними з настановами виступав народний комісар Л. Троцький.

“Ни для кого не секрет, — говорив він, — что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который бурлит и кипит, как самый грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Этот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы.

Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны каждый раз губили все завоевания украинцев”.

Ось чого так боялися комуністи у часи свого правління в Україні й все робили для того, щоб не пробудився “дух вольности”, який дає українцям надлюдську силу в борні проти своїх пригноблювачів.

Гадаю, що не пройде багато часу і репресований національний танець козак повернеться до національної скарбниці хореографічного мистецтва. Це зробить покоління молодих національне свідомих хореографів-постановників. Лишається пожалкувати, що цього не зміг зробити талановитий український балетмейстер Павло Вірський.

Ставлення до танцювального мистецтво в Україні за часів колишнього Радянського Союзу було не однозначним. З одного боку числення мережа танцювальних колективів, а з іншого... Відверто про це пише у своїй праці: “Народный танец” мистецтвознавець і педагог Тамара Ткаченко.

“Українське радянське мистецтво, пише вона, перейняло кращі традиції народного танцю та очистило (В. К.) цю спадщину від всього стороннього, засмічувального...”

Цілком слушно — усе, що повинно було нагадувати українському народові про його державність та її виборювання — не відповідало “кращим традиціям” і підлягало очищенню — забороні й винищенню, як це сталось з історичним танцем козак.

Далі в своєму дослідженні Ткаченко згадує про численні битви в минулому українського народу пліч-о-пліч з братнім російським народом за свою “незалежність” і свободу.

У цій боротьбі, стверджує вона, народилось багато старовинних військових танців. Про один із них, в якому на її думку відображається ритуал військової присяги, розповідається докладніше. Посилань на якісь джерела, звичайно, немає. Це, пише вона, відомий в Україні танець “Гонта”.

Кілька слів щодо боротьби “пліч-о-пліч” особливо під час повстання гайдамаків 1768 p.

Широко розлилось селянське повстання по Уманщині та Черкащині. Російські війська у той час приборкували на польському правобережжі антиросійські виступи шляхти. З’явились вони під Уманню після того, як місто захопили повстанці. Полковник Гур’єв, згідно з наказом із Петербурга, очолював загін донських козаків, встановивши з керівниками селянського повстання дружні стосунки. Івана Гонту, Максима Залізняка та інших провідників по дружньому було запрошено на обід, а потім споєно, пов’язано, загони селян розігнано. Максима Залізняка як російського підданого судили в Києві на довічну каторгу, а Івана Гонту передали полякам. Останні, піддавши його нелюдським катуванням, четвертували.

Та не звинувачуватимемо Тетяну Ткаченко в історичних та етнографічних неточностях. Нагадаймо лише, що такого “історичного” танцю не збереглося ні в пам’яті народній (піснях, переказах), ні в працях вітчизняних та іноземних етнографів, ні в жодному енциклопедичному виданні, за винятком української радянської енциклопедії.

“Гонта, — читаємо на її сторінках, — український народний танець. Виконується соло або групою з шаблею у руці та що зберігається він в Запорозькій та Дніпропетровській областях”. Лишається загадкою, чому саме цей танець зберігається у південних областях і чи був він поширений в районах, де відбувалось повстання та інших регіонах України?

Не зустрічається цей танець у програмах оглядів художньої самодіяльності та збірниках народних танців. Найбільший з них — “Українські народні танці” (Упорядник Андрій Гуменюк. — К., 1969) містить близько 140 танців з варіантами, а оригінальних понад 60. Розподілимо їх за системою, яка б вказувала на походження назви окремих танців.

1. Від назви форми танцю — зірка, кривий танець — 10

2. Від назви суспільної верстви — козак, чумак, опришки — 4

3. Від назви руху — гопак, тропак, повзунець — 5

4. Узагальнені уособлення — Василиха, Микола, Катерина — 5

5. Від професії — бондар, коваль, шевчик — 11,

6. Від назви трудових процесів — рукодільниці, льон, мак — 6

7. Від національності — гуцулка — 1

8. Від назви місцевості (польки, козачки, кадрилі) — 24.

Як бачимо, українській національній хореографії не притаманно називати танці іменами визначних осіб, хоча героїв упродовж минулих віків було немало. Героїчні риси характеру українського народу яскраво позначилися в історичному національному танці, козаку. Не зустрічаються персональні уособлення в назвах танців і в світовій хореографії.

Закінчуючи розповідь-бесіду про проблеми, які існують в сфері теорії української національної хореографії зауважу, що розвиток теоретичної думки завжди відстає від практичної діяльності. Відстає він і у нас. Особливо слабо розроблено історичне обгрунтування так званих традиційних українських танців.

Не проаналізована творча спадщина Павла Вірського. Зовсім немає відомостей про творчу діяльність надзвичайно талановитого постановника козацьких танців Михайла Соболя. Немає праць про значення й розвиток народної хореографії на кону українського драматичного театру наприкінці ХІХ і початку XX ст.

Не існує реєстру й словника українських історичних танців, і найголовніше, що немає розробленої бібліографії до курсу українських народних танців. Не дивно, що при такому стані речей театралізовані авторські композиції видавалися за народні, навіть історичні танці.

Врешті решт треба відверто сказати аматорам і професіоналам, що такий танець “Гонта” існує. Його автор — підпоручник Української Народної Республіки Василь Авраменко. Цю композицію він поставив у 20-х роках, у часи, коли був інтернованим, як вояк УНР у Польщі. Цей танець В. Авраменко танцював сам.

З військовополонених у м. Калиши створив колектив і з ним об’їздив Польщу, Підляшшя, Галичину, Тернопільщину, Волинь, Гуцульщину. Його численні учні розповсюджували його танці. У 1926 p. він виїжджає до Канади, а потім до США. У програмі огляду художньої самодіяльності в 1940 р. у Львові танцювали цей танець.

Останнім часом заявилось кілька праць, з якими необхідно ознайомитись усім, хто цікавиться історією українського народного танцю. Вважаю за необхідне вказати на головні з них: праця Хв. Вовка “Студії з української етнографії та етнології”, П. Чубинського “Мудрість віків”, О. Воропая “Звичаї нашого народу” та “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні” С. Килимника.

У них і звичаї, і міфологія, і вірування — усе, без чого неможлива творча діяльність митців в усіх жанрах творчості.

Купленик В. Козацький танець. — К., 1999. — С. 3-15

--------------------------------------------------------------------

Джерело:

http://svaroh.al.ru/boh/dans/bookstan/doslid2-5.html