showcase-feature.png
Головна Статті НАРОДНІ ТАНЦІ УКРАЇНЦІВ КАНАДИ
НАРОДНІ ТАНЦІ УКРАЇНЦІВ КАНАДИ
There are no translations available.

Анатолій Богород


Українська фольклористика в Канаді виникла після другої світової війни, коли в канадських університетах розпочалося читання курсів слов'янських мов та літератур. Загалом же українська фольклористика у Канаді історично пов'язана з дослідженнями фольклору у Сполучених Штатах Америки.

В 1888 році в Бостоні було засновано Американське фольклорне товариство. Починаючи з 1889 року, воно проводило щорічно конференції (за винятком 1942-1943 років), на яких його члени читали й обговорювали наукові доповіді.

Фольклористичні дослідження в Канаді розпочалися з вивчення творчості автохтонного населення північно-західного узбережжя знаменитим американським вченим Францом Боасом. Потім розгорнулося вивчення франкомовного населення Канади Маріусом Барбо, який згуртував довкола себе ряд збирачів фольклору. В 1975 році засновано окрему організацію канадських фольклористів (англомовних, франкомовних та національних меншин).

Українці розпочали масово виїжджати до Америки у 1870 році. Публікації про побут перших українських переселенців у Канаді почали з'являтися ще в кінці ХІХ ст.

 

Канадська державна політика розсіювання новоприбулої людності, безумовно, була однією з причин, що на ранньому етапі переселенського руху сприяла зникненню українських звичаїв і обрядів. Із знищенням української мови забувається більшість обрядових і необрядових пісень. Замість усних жанрів зростає питома вага інструментальної музики, особливо танцювальної. Розвага була частиною життя українських громад в Канаді. Відомим музичним інструментом під час забав були і досі є цимбали.

Найбільші заслуги в розвитку фольклористики у Канаді має Роберт Климан. Його докторська дисертація є основним довідником для кожного дослідника, якого цікавить фольклор у Канаді.

Протягом останніх двадцяти років більше ніхто не захистив докторської дисертації на тему україно-канадської фольклористики.

Ще в 1963 році Ю. Фотій захистив магістерську працю на тему: «Перегляд міфології Київської Русі та її пережитків у фольклорі східних слов'ян». Важливу працю здійснив С. Килимник, видавши 5 томів про українські календарні звичаї «Український рік у народних звичаях...» (1955-1963 рр.). Митрополит Іларіон випустив цікаву працю під назвою «Дохристиянські вірування українського народу» (Вінніпег, 1965).

Найбільшим здобутком для української фольклористики в Канаді є заснування Кафедри української культури та етнографії ім. Гуцуляка, яку нині очолює молодий канадський етнохореолог Андрій Нагачевський.

І ось в 1985 році молодий дослідник-хореограф Андрій Нагачевський захищає дисертацію «Танці первинного існування між українцями Смокі-Лейк, Альберта та Сван Плейн, Саскачеван». Ці дві околиці були заселені буковинцями та галичанами на початку ХХ століття. Основна увага приділялася танцям, що становили пряме продовження сільських традицій. Термін «первинне існування» танцю ввів німецький етномузиколог Фелікс Гоербергер, в протиставлення терміну «вторинне існування» танців, яким позначали свідомо вивчений і поставлений на сцені танець.

Дисертація Андрія Нагачевського «Танцювальна культура українців Канади штатів Альберта й Саскачеван» була захищена в Канаді (Edmonton, Alberta) в 1997 році.

В цій дисертації зібрана чисельна спеціальна література з фольклорного танцю українських, канадських і західноєвропейських хореографів. Уміщено чимало фотографій, на яких зображені канадські українці під час народних свят і урочистостей.

Свою дисертацію Андрій Нагачевський писав, маючи рідкісну нагоду працювати в кращих бібліотеках за кордоном і в Україні. На допомогу йому приходили відомі українські хореографи-балетмейстери, музикознавці і філологи України і Канади. Він перегорнув величезну кількість наукової і спеціальної літератури, яка протягом всього ХХ століття, з'являлася в книгозбірнях в Україні та за кордоном. Але понад усе його цікавили танці минулого і сучасного на територіях Буковини і Галичини, бо саме з цих земель переселялися перші емігранти з України.

Найскладнішим для молодого дослідника було виробити наукову термінологію для української хореологічної науки, яка переживала в Україні не найкращі часи. В умовах масового розвитку саме сценічної хореографії, на державному рівні були припинені дослідження фольклорного танцю. У танцювальних збірниках, виданих протягом останніх 70 років радянської влади були записані авторські постановки, створені для сценічної самодіяльності. Вони виходили за межі запропонованих термінів «танці первинного існування» і «танці вторинного існування». Переважна більшість цих композицій була створена без будь-якого знання місцевих танцювальної традиції; балетмейстери змішували докупи танцювальні традиції різноманітних танцювальних культур і, зокрема, класичного (академічного) балету.

Досліджуючи усі праці канадських етнографів, Андрій Нагачевський помітив, що на полі наукового вивчення українських канадських танців було зроблено небагато наукових досліджень, але в них значно мало уваги приділяється танцям в їх первинному існуванні.

Так, наприклад, Олександра Гриць у своїй дисертації «Українські культурні традиції в Канаді» присвятила 54 сторінки саме українським танцям. Однак менш ніж півтори сторінки тексту пов'язані з танцями і їх первинному існуванні.

Значну кількість згадок про фольклорні танці українців-переселенців залишили самі переселенці, описуючи свої забави і веселощі, які відбувалися у Народних Домах. Вони повідомляють поряд із назвами танців і рухів до них а також - про народних музикантів і музичні інструменти. Дізнаємося, що з часом, звичну троїсту музику (скрипку, цимбали і решето) доповнили кларнет, бас, труби і барабан. Тоді з'явилося вже два оркестри: один грав українські танці, інший - американські. Українці, народжені вже в Америці і виховані на американській культурі надавали перевагу музикам, які грали американську музику і вже не мали нічого спільного з українською інструментальною традицією.

Знайомлячись з усіма цими згадками, А. Нагачевський приходить до висновку, що українці в Канаді найчастіше танцювали під мелодію «коломийки», зрідка під «гопак», хоч він був добре всім відомий.

Ось як виглядає гопак, який танцювали українці-переселенці в Канаді. Цікавий він ще й тим, що в цей час у Великій Україні гопак здобув вже сценічне визнання і майже повністю занепадав у сільському середовищі.

«Формувалося велике коло бажаючих, але танцювали кожен окремо. Хтось із танцюристів заходив у центр кола і там імпровізував. Велике коло рухалося вправо чи вліво основним танцювальним кроком. Інколи, якщо танцюристи танцювали в центрі вельми вправно, коло зупинялося і всі танцюючі починали аплодувати на місці або підтримували їх вигуками. Танцюристів у колі могло бути і один, і двоє, і троє».

Рівень танцювальної культури переселенців був настільки високим, що, навіть літні жінки могли, танцюючи, виснажити музик. Одна жінка (пані Василишин) ще у вісімдесят років знала безліч танцювальних фігур і затягувала гостей в танок, але ті... не могли повторити за нею всього того, що вона їм показувала. Вона була тією жінкою, яка знала багато видів «коломийки»...

З дослідження Андрія Нагачевського також дізнаємося про те, що улюбленими і поширеними майже в кожному поселенні, де жили переселенці з України, були «коробушка», «карапет», «коханочка», «полька-кокетка». Останній танець могли за вечір танцювати кілька разів. «Коробушка», на відміну від свого «американського» варіанту, танцювалася довгою лінією, без закруток, присядок і плескання, але в танці було багато спілкування між парами. Крім цих танців на українських весіллях і вечорницях були дуже поширеними танці «голуб» і «мазурка».

Здавалося, що в Канаді, де були переселенці з різних сіл західних регіонів України, які принесли танці своєї місцевості, танцювальна культура українців мусила збагатитися і розвинутися... Але усі дослідники танцю і звичайні інформатори повідомляють, що з кожним роком і кожним десятиліттям українські фольклорні танці зникали безслідно і безповоротно, а на сцені залишалися лише сценічні зразки, які хореограф Андрій Нагачевський намагається чомусь означити поняттям «танці вторинного існування».

Андрій Нагачевський береться з'ясувати і причини цієї «духовної» хвороби. Його висновки не є привабливими для професійних балетмейстерів, які присвятили свою творчість суто сценічній хореографії. Він, наприклад, помітив, що до появи в Канаді балетмейстера Василя Авраменка, фольклорний танець процвітав, та «багате джерело первинного матеріалу, на жаль, було затьмарене... активною творчою діяльністю Василя Авраменка, лідера українського танцю в Північній Америці протягом більше чверті століття.

Василя Авраменка вважали учнем хореографа-фольклориста Василя Костіва (Верховинця). Він прибув до Канади в 1925 році і пройшов пішки через всю країну за 18 місяців і дав в середньому 120 концертів. Принагідно, він вчив своїм сценічним танцям тисячі студентів і опублікував своїх 10 танців у книжці «Українські національні танки». В 1947 році він перевидав свою працю «Українські національні танки, музика і стрій», в яку вмістив 18 авторських сценічних творів. Весь цей танцювальний матеріал функціонував переважно в його «вторинному існуванні». Де було можливо, Василь Авраменко створює школи національного танцю і готує для них вчителів танцю. Познайомившись з його досконалими танцювальними композиціями, молодь виявляла бажання навчитися танцювати саме ці зразки і вже соромилася брати участь в простих танцях «первинного існування». З часом, вона забувала ці танці, і вже своїх дітей направляла займатися в студії та школи відкриті Василем Авраменком та його учнями. Праця Василя Авраменка мала глибокий і тривалий вплив на сценічну українську танцювальну культуру в Канаді, але саме ця діяльність призвела до того, що цікавість до українських фольклорних танців «первинного існування» майже зникла. Коли ставали до танцю літні люди, молодь сором'язливо сиділа...

В публікаціях, присвячених історії українських поселень в Канаді або спогадах окремих людей, можна зрідка натрапити на деяку інформацію, що стосується танців. В одній з таких згадок повідомляється:

«Танці... були нескладною справою. Після недільної служби, неодружена молодь збиралася на відкритій місцевості. Хтось приносив скрипку чи інший інструмент і кожен починав підстрибувати та кружляти основним танцювальним кроком польки або шотанського.

Завжди знаходився хтось з молодих парубків, хто починав задаватися з перебільшеними ударами та стрибками, що не потребувало багатої практики або здатності до навчання.

Після того, як в Канаду прибули такі фахівці з танцю як Василь Авраменко, український народний танець став вже предметом зацікавленості хореографів, а більшість канадських українців почали переймати фокстрот...

Сьогодні вони змушені наново вчитися як (правильно) танцювати український танець, який почав виконуватися лише у спеціальних випадках. Моє покоління, згадує Мірна Костар у своїх споминах «Всі бабині діти», танцювало також, але тільки під час Різдвяних концертів, і вчив нас усе робити вчитель».

В згадках переселенці зустрічаються відомості про авторські постановки Василя Авраменка, але люди про них говорять як про танці «первинного існування». Інші «українськими» танцями називають танці іноетнічного походження, які українці-переселенці переймали у місцевого поліетнічного населення. Так, для прикладу, танці із зброєю не побутували в Канаді. Фактично сам Авраменко завіз до Канади перший танець із шаблями «Запорожський герць». Ці танці важко навіть назвати танцями «вторинного і снування, бо вони не і снували «первинно».

Цінним джерелом про танцювальну культуру переселенців служать описи Народних Домів, куди входять відомості про плату за вхід на танці в певний рік, або число та репертуар танців у цей період. Цікавими та цінними є також біографії музикантів та описи весіль. Чимало збереглося фотокарток, де можна побачити танці в русі.

Записи мелодій до народних танців можна знайти на 78 платівках, які вийшли, починаючи з 1920 року.

Знайомство з дослідженнями Андрія Нагачевського дає повне право поставити його на один щабель з відомими українськими дослідниками фольклорного танцю. Його праця стала ще одним каменем формування української хореологічної науки, зокрема такої вагомої і цінної її частини як етнохореологія. Цінність його праці полягає ще в тому, що Андрій Нагачевський дослідив 50 народних танців «первинного існування», які виконувалися першими українськими поселенцями степових провінцій Альберта та Саскачеван. З них 34 танці були відомі українцям західних регіонів України до виїзду в Канаду.

Ця праця мусить стати зразком дослідження танцювальної культури й в інших українських поселеннях в Канаді та в усіх іноземних країнах. Ці дослідження дуже необхідні для з'ясування і розв'язання великої кількості проблем, які переживає танцювальна культура не лише за межами України, але й у самій Україні.


--------------------------------


Джерело:

http://svaroh.al.ru/boh/dans/bookstan/ukrtan2-8.html