showcase-feature.png
Головна Статті ТАНЦІ В ЖИТТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
ТАНЦІ В ЖИТТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
User Rating: / 0
PoorBest 
Monday, 23 November 2009 10:55
There are no translations available.

Андрій Гуменюк


Середовище, в якому побутували і розвивались українські народні танці

Український народ здавна славився яскравим народним мистецтвом. Кожна визначна подія в житті громади чи сім’ї перетворювалась у свято, на якому виконували пісні, танці, інструментальну музику. Таких подій було дуже багато.

В сиву давнину напровесні, як тільки забринить в небі чарівна пісня жайворонка, дівчата гуртом виходили на околицю села чи міста і піснями, які називають веснянками, гаївками чи гагілками, «закликали весну». В змісті цих радісних пісень відображені воскресаюча природа, тема кохання тощо. Вславляючи прихід весни, дівчата в своїх піснях-веснянках опоетизовували природу, уявляли її в образі людини, яка несла їм радість і щастя. Весною, коли земля вкривалася зеленим килимом, квітчалася рястом, пролісками, фіалками та іншими барвистими весняними квітами, молодь все своє дозвілля проводила на лоні природи. В цей період року здебільшого дівчата — іноді разом з хлопцями — виконували так звані танки (їх називають хороводами). Незважаючи на те, що хороводи є природним продовженням веснянок, за характером виконання вони істотно від них відрізнялися, бо пісенні мелодії супроводжувалися відповідними рухами, жестами та мімікою.

Отже, хороводи є первісною формою народного танцювального мистецтва, яке збереглося і дійшло до наших днів. Це весняні хороводи— «Подоляночка», «Перепілка», «Мак», «Просо», «Король», «Нелюб», «Кривий танець», «Галка», «Горобей» та багато інших. Серед них були й такі, що за характером нагадували ігри та розваги, зокрема хоровод «Нелюб». Тому й не дивно, що молодь і діти поряд з виконанням хороводів влаштовували різні ігри та розваги: довгу лозу, тісну бабу, хрещик, квач.

 

Найпоетичнішим святом, яке широко відзначалося на Україні, слід вважати Івана Купала (Купайла). Починалось воно в ніч на 24 червня. До цього свята молодь заздалегідь старанно готувалась: робили опудало, готували деревця (називали їх «Мареною» або «Купалом»), плели з живих квітів вінки, збирали хмиз, готували кулі соломи на вогнище. Ввечері, коли за обрієм ховалося сонце, а на небі з’являлися діаманти зірок, молодь збиралася на умовленому місці (здебільшого недалеко від річки, на узліссі чи в гаю) і навколо «марени» починали водити хороводи. Основною темою цих хороводів є кохання. На відміну від весняного циклу хороводів на Купала їх виконують дівчата й хлопці разом. Обов’язково розкладається велике вогнище, через яке стрибають дівчата і хлопці поодинці або в парі. Про виконання петрівчаних пісень та хороводів у ніч під Івана Купала Є. Ліньова писала: «Нарешті починає смеркатися: легкий туман спускається на гори. Окремі групи дівчат з’являються на горах, на різній висоті. Ось молодий, сильний і низький голос заспівує пісню:

Та малая нічка Петрівочка,

Не виспалася наша дівочка.

Заспів підхоплюють інші голоси, дзвінкі, чисті, нескінченної сили і енергії. Співа вже не одна група, — своєрідна мелодія, від якої віє чимось архаїчним, начебто викликала у відповідь другу пісню, третю, четверту. Тепер уже співають всюди, на горах, до самих вершин, які губляться в лісі. Оригінальною багатоголосною фугою звучить пісня... в тумані на горах групи молоді рухаються і співають» (Линева Е. Опыт записи фонографом украинских народных песен. — М., 1905. — С. 11).

Ті хороводи, які виконувала молодь на свято Купала, відзначаються однією важливою особливістю, а саме: водили ці хороводи навколо марени або вогнища. Ця, на перший погляд, незначна деталь надає їм специфічного національного колориту, яскраво підкреслює їх поетичну сторону. Відомо також і те, що молодь охоче стрибала через вогнище. Звичайно, далекі наші предки цій дії надавали обрядового значення. Так, вважалось, що коли дівчина і хлопець, які кохаються, узявшись за руки, стрибають у парі через вогнище і їх руки залишаються з’єднаними, то вони, побравшись, все життя проживуть разом. Проте в цьому видовищі можна бачити й інший бік — спортивний. Кожний намагався стрибнути через вогнище якнайвище і якнайдалі, не забуваючи й про те, щоб стрибок був красивим.

Часто на свято Купала молодь запрошувала музик-виконавців на народних інструментах, які на скрипці, цимбалах, сопілці окремо взятих чи в ансамблі разом з бубном супроводжували пісенну мелодію. Жвавіше вився хореографічний малюнок танка, зручніше і легше ставало співати його учасникам. Але найвеселіше проводила молодь решту свята в танцях, які організовувала після хороводів. Весело щебетала скрипка, якій вторила басоля, завзято вистукував бубон... В нічній темряві, над долиною, з якої виднілося вогнище, лунала мелодія гопака чи козачка, хтось підспівував трендичку. В танці кружляла молодь. Чути було веселий сміх, жарти, дотепні слівця... Молодь веселилася до світанку.

Тут важливо відзначити, що колись, у сиву давнину, веснянки й хороводи мали обрядове значення і за традицією, яка. складалася віками, виконувались у відповідну пору року. Першим відчутним порушенням них традицій було виконання, побутових танців: гопаків, козачків, триндичок, коломийок в супроводі інструментальної музики. Вкраплення побутових танців в обряд поступово змінювали його початкове значення. Обрядова церемонія, художні засоби, твори, які входили до репертуару, залишились у пам’яті народу як невід’ємна частина видовища, Так, зокрема, почали розглядатись народом «марена» вогнище, навколо яких співали пісень, водили хороводи, танцювали.

Після свята Купала музика замовкала. Наближалась гаряча пора жнив. Всі люди, навіть малі й старі, виходим на поле, де робота кипіла від світання до смерку. Але ось важка, напружена праця хліборобів кінчалася. Урочисто жнуть останній сніп, плетуть вінок з колосків та польових квітів, яким вшановують одну з дівчат. Вся церемонія супроводжується спеціальними піснями. Потому всі, хто був на жнивах, вишиковуються в колону або стають в гурт. В голові колони стає дівчина, уквітчана вінком (її називають царівною). Процесія прямує в село. Далеко лунають гучні пісні. Серед них важливе місце займають триндички, яких співали до танцю. Багато з учасників колони йдуть у танок. Це був лише початок традиційного свята, яке називають обжинками. Далі воно перетворювалось в бенкет і масові гуляння, на яких досхочу співали, танцювали.

Незмінними учасниками цих бенкетів та масових гулянь були народні інструментальні ансамблі, що виконували здебільшого музику до танців. Радість трудової перемоги завжди виливається в пісню і танець — ці незмінні вісники народного щастя. Вже в народному святі обжинок спостерігається органічне сплетіння елементів обрядовості з народним побутом, де художня творчість (пісні, танці, інструментальна музика) є тією ланкою, яка об’єднує їх в одне ціле.

Восени розпочинався весільний період. До цієї радісної події в житті людини готувалися заздалегідь, бо весільний обряд — один з найскладніших. Він складається з сватання, заручин, гільця, короваю та самого весілля. На весілля визначаються спеціальні люди, що відповідають за проведення цього обряду. Центральними особами весілля, звичайно, є молода і молодий, а також їх батьки. Для виконання усталених обрядів призначалися старости, дружки, світилки, бояри, коровайниці, куховарки, музики, Кожна з цих дійових осіб чи ціла група учасників весілля мали відповідне завдання, котре повинні були виконати якнайкраще.

Крім родичів і найближчих друзів, яких запрошували молодий та молода, приходили подивитися на весілля і розважитися всі, кому забажається: молодь, щоб повеселитися та потанцювати, старші люди, щоб подивитися на весілля та на те, як проводить час молодь, а діти — щоб погратися в жмурки, довгої лози або ж утворити самостійне невеличке коло і, старанно наслідуючи молодь, повчитись у неї танцювати. Все це відбувалося в центральний день весілля — неділю.

Коли весільна челядь сідала за столи, щоб відзначити черговий епізод весілля, у дворі чи на вулиці музика грала танці — метелиці, гопаки, козачки, коломийки, польки, вальси, кадрилі тощо. В хаті дружки та світилки співали весільних пісень, а на вулиці гурт хлопців, приєднавшись до дівчат, починав співати своїх пісень. Часто траплялося, що повеселитись і потанцювати на весілля приходила молодь із сусідніх сіл та міст. Особливо, коли на весіллі грали «тямущі» музики. На другий день (в понеділок) весілля відзначали родичі та найближчі друзі. Дія переносилась до приміщення. Змінювався відповідним чином і репертуар. Його основу складали різноманітні триндички, приспівки, дрібушки, а також гопаки, козачки, коломийки (в західних областях України), польки, вальси. Часто виконувалися сюжетні танці — «Шевчики», «Козак-голяр» тощо. Музикам роботи на весіллі завжди вистачає. Вони є незмінними учасниками його від початку до кінця. На весіллі вони виконували майже весь свій досить широкий репертуар: п’єси «На добрий день», куди входили переважно пісенні та інструментальні мелодії мазурок, різноманітні марші, під які молоді йшли до вінця, зустрічали їх з церкви, під звуки маршу ходили разом з молодими до хрещених батьків, супроводжували весільний поїзд і, що найголовніше, — грали танці, приспівки та триндички.

Тут слід відзначити, що танці, будучи невід’ємною, органічною частиною весілля, робили його демократичним, доступним для всіх, вносили у весільний обряд не тільки елементи побуту, а й насамперед збагачували його художню частину, надавали йому веселощів і радощів. Весь весільний обряд і його художня частина (пісні, інструментальні п’єси й танці) перетворювали шлюб у значну подію, в якій брали участь не тільки молоді, їх родичі та друзі, а й значна частина населення села чи міста. Для молодого подружжя це була найвизначніша подія, яка залишалася в пам’яті на все життя. Можна вважати справедливим, що весільний обряд накладав на молоду сім’ю моральний обов’язок, скріпляв її всією громадою.

Слід відзначити й те, що у весіллі ще більшою мірою, ніж у святі Купала, перепліталися обрядовість з побутом, одне одного доповнюючи. В його художній частині одне з основних місць належить танцям. За радянських часів поряд з використанням інструментального ансамблю троїстої музики в гучних весіллях почали брати участь невеличкі духові оркестри (до 15 виконавців). Вже у 20-х роках нашого століття вони були поширені майже по всій Україні. Оркестр особливо підкреслює урочистість весілля. Цінять в народі духовий оркестр за його сильну звучність та яскравий колорит.

Крім обрядів веснянки, Купала та весілля, молодь України колись проводила своє дозвілля на вулицях та вечорницях. На вулицях молодь збиралася весною та літом. Коли ж наступали холоди, збори її переносились до великих хат, часто по черзі у різних господарів. Отже, вулиця і вечорниці — це один і той же звичай, додержання якого залежить лише від природних умов. На них можна було почути все: небилиці, казки, дотепні слівця, пісні. Проте вулиця чи вечорниці не обходились без танців, в яких брали участь майже всі учасники. Тут танцювали метелицю, гопака, козачка, коломийку, польку, кадриль, камаринську, мазурку, вальс, шевчиків.

І тепер часто весняними та літніми вечорами молодь збирається на вулицях, де співає, танцює, ділиться новинами... Вечорниці ж вийшли з побуту народу зовсім. Культурним центром міста і села став клуб, будинок культури. В них молодь дивиться спектаклі, слухає концерти самодіяльних та професіональних колективів. У будинках культури демонструються художні та документальні кінофільми, працюють різноманітні гуртки художньої самодіяльності, влаштовуються доповіді, лекції, вечори танців тощо.

Отже, в культурне життя радянської молоді внесено великі зміни, які вплинули відповідним чином і на традиції. Перед юнаками і дівчатами відкрито широкі можливості для виявлення і розвитку своїх здібностей в мистецькій чи в якійсь іншій галузі культури. Цьому сприяють передусім найрізноманітніші гуртки. Змістовно побудована культосвітня робота приваблює молодь у клуб, активізує її творчу діяльність.

Новий напрям в культурному житті нашої молоді позначився також на відповідній диференціації танцювального мистецтва. Хороводи, метелиці, гопаки, козачки, коломийки й сюжетні танці — «Лісоруби», «Ковалі», «Опришки», «Аркан» майже повністю перейшли в репертуар професіональних і самодіяльних колективів, їх тепер виконують переважно на сцені. В будинках культури, клубах і на танцювальних майданчиках продовжують танцювати польку, вальс, краков’як і ряд інших новіших танців: «Яблучко», «На річечці», «Страждання», танго, фокстрот тощо. Молодь охоче танцює бальні танці, серед яких чимало досить примітивних стилізацій тих чи інших народних танців. Вони потрапляли у віддалені райони республіки завдяки студентам і молоді, яка йшла з села в місто і поверталася знову в село. Ці танці в художньому житті народу дещо видозмінюються, часто набувають характерних рис української народної хореографії.

Крім вулиці та вечорниць, на Україні існували й існують проводи в армію. Цей звичай також має відповідну художню частину. До Жовтневої революції нею були пісні-голосіння. В них оплакували новобранця, який, ідучи на важку і тривалу солдатську службу, часто залишав сім’ю напризволяще.

За радянських часів художня частина цього звичай значно змінилась і розширилась. Проводи до Радянської Армії — це патріотичний акт. Хлопець, повертаючись по закінченні служби додому, як правило, вже має трудову спеціальність: шофера, механізатора, радиста, будівельника тощо; змужнів, став активним, політично свідомим будівником нового життя. Таким чином, звичай проводів до армії перетворюється на своєрідне свято, в якому беруть участь не тільки родичі та найближчі друзі призовника, а часто й громадські організації, вся молодь села. Замість пісень-заплачок співають бадьорих народних та сучасних пісень.

Для молоді, що зібралася на подвір’ї призовника, запрошують ансамбль чи духовий оркестр, який майже всю ніч грає музику до танців та різноманітні марші. Можна сказати, що у звичай проводів до армії за радянських часів перенесено ту художню частину з весілля, яка відбувалася в неділю і яка підкреслювала радість і щастя молодих. Як бачимо, проводи до армії тепер вважаються народом, як і весілля, визначною подією в сімейному побуті.

Наведені приклади свідчать про те, що народні обряди і звичаї в громадському і домашньому побуті на Україні мають ту чи іншу художню частину, органічним, основним елементом якої завжди є танці. Де радощі й веселощі, там і танці.

Танцювальне мистецтво українського народу весь час удосконалюється і поповнюється новими художніми зразками, в яких відображаються суттєві сторони його життя.


ТАНЦІ ІНШИХ НАРОДІВ

У МИСТЕЦЬКОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

Трудящим усіх країн властиве почуття інтернаціоналізму. Борючись проти експлуататорів за свої права, за краще життя, за світле майбутнє, трудящі одної національності завжди відчувають найактивнішу підтримку інших. Адже боротьба за краще майбутнє одного народу є частиною тієї великої благородної боротьби, яку ведуть усі трудящі світу за своє соціальне визволення. Ця ідея лежить в основі культурних зв’язків між народами.

На Україні, наприклад, дуже поширені російські, білоруські, чеські, польські, румунські, молдавські, грузинські, угорські і навіть французькі народні твори (пісні, танці, інструментальна музика тощо). Російські камаринська і бариня, білоруські лявоніха і крижачок, польські краков’як та мазурка, чеська полька, угорський чардаш, молдавський жок, румунські инвертито, сирба, французька кадриль та інші міцно ввійшли в побут українського народу, стали невід’ємною складовою частиною репертуару професіональних і самодіяльних виконавських колективів. Побутування їх виявляється в найрізноманітніших формах, а саме: побутування танців без значних змін, вплив їх на українські танці і, навпаки, засвоєння українським народом деяких з них. Це можна підтвердити багатьма фактами. Так, польський краков’як, російська бариня, білоруська лявоніха і угорських чардаш побутують на Україні здавна, без будь-яких істотних змін у хореографічній композиції і музичному матеріалі. Тим часом під час першої світової війни до Європи і, зокрема, на Україну був занесений моряками з Північної Америки танець «Ту-степ» (два кроки), який всюди називають «Карапет» (поширене вірменське чоловіче ім’я). І цей досить простенький за хореографічною композицією танець став зразком для створення інших йому подібних танців. Як уже відмічалося, у нас всюди танцюють такі парні масові танці, як «Коробочка», «На річечці» та «Страждання» (назви цих танців походять від популярних російських пісень, під мелодії яких їх танцюють). Проте за характером хореографічного малюнка, танцювальних рухів (голубці, дрібушки, кружляння тощо), які використовуються в них, це вже нові варіанти «Ту-степа» з характерним українським національним забарвленням.

Зрозуміло, що подібна форма культурних зв’язків у танцювальному народному мистецтві має більш глибоке коріння, ніж тільки побутування.

Багато танців інших народів, які давно побутують на Україні, зазнають значних змін як в хореографічному, так і в музичному відношеннях. Зберігши попередню назву і загальні ознаки форми, вони поступово набувають рис національного українського народного танцювального мистецтва.

В художньому житті українського народу такими рисами відзначаються чеська полька та французька кадриль. Кадриль — французький танець, який пізніше почали називати «Лансьє». Саме тому на Україні його часто називають «Лінцей», або «Ланець».

Чеська полька блискавично облетіла весь світ, захопивши всі прошарки населення, її почали танцювати від малого до великого. Особливо широкого розповсюдження полька набула на Україні. Тут в народі виникає багато хореографічних варіантів цього танцю, які поступово набувають характерних рис української народної хореографії. Створюються десятки, сотні його нових мелодій. І тепер польку в нас вважають українським народним танцем.

Майже те саме сталося на Україні з французьким танцем «Кадриль», хоча до останнього часу ніхто з хореографів і музикантів-фольклористів не звертав на це належної уваги. Якось під час кінозйомок кадрилі в с. Мигалки Бородянського району на Київщині, було звернено увагу на ті слова і вигуки, якими танцюрист оголошував про зміну танцювальної фігури. Серед них трапилось слово «просо». Яке ж відношення може мати це слово до французької кадрилі? Виявилося — найбезпосередніше, бо ця фігура танцю була побудована на основі відомого стародавнього’ українського хороводу «Просо». Учасники танцю вишиковувались у дві лінії, одна проти одної і майже так само, як в хороводі «Просо», рухались одна одній назустріч і потім відступали на свої місця. На відміну від хороводу все це виконувалось в дуже швидкому темпі.

Дальша робота по виявленню, кінозйомках та вивченню кадрилі в Київській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській, Ровенській та інших областях України показала, що колишня французька кадриль, яка із салонів потрапила в побут народу, нівелювалась. За музичним та хореографічним матеріалом — це український народний танець, який зберіг лише загальну форму виконання французької кадрилі. Яскравим прикладом щодо цього може бути кадриль «Шалантух» (хлопець, який вештається серед молоді без пари), записана в с. Маринин, Соснівського району, Ровенської області. Хлопець-шалантух — провідний танцюрист в колективі. Він, хвацько танцюючи з великим березовим ціпком в руках, задає «тон» в танці, оголошує про зміну танцювальної фігури.

Кожний його вихід перед зміною фігури—майстерно виконаний яскравий сольний хореографічний епізод. Він повністю побудований на засадах української народної хореографії. Решта учасників, зберігаючи послідовність фігур та загальну форму кадрилі, будує ці фігури також на основі українських народних танцювальних рухів.

Отже, французька кадриль, як і чеська полька, були зразком для створення їх нових варіантів на засадах української народної хореографії. Зважаючи на це, полька і кадриль віднесені до українських народних побутових танців. Вони свідчать про те, що взаємозв’язки культур різних народів мають велике значення у створенні не тільки нових форм танцювального мистецтва, а й його стилістичних особливостей. Полька і кадриль зберігають загальні ознаки творів народу, в якого вони запозичені, і набувають кращих характерних рис національного мистецтва.

Процес взаємовпливів культур різних народів сягає вглиб віків. Ще в такому давньому витворі українського народного мистецтва, як ляльковий театр «Вертеп» (див. про це далі), крім українських, зустрічаються російські, польські, циганські та інші народні танці, як засіб музичної характеристики представників різних народів. Немає сумніву, що ці танці з давніх-давен побутують на Україні, збагачуючи українське народне хореографічне мистецтво. Досить часто вони набували специфічних українських рис і, як про це вже говорилось, ставали справжніми народними танцями.


(Гуменюк А. Находне хореографічне мистецтво України. —

К., 1963. — С 28-35)


--------------------------


Джерело:

http://svaroh.al.ru/boh/dans/bookstan/doslid2-3.html